ГОМЕОСТАЗ (лат. gomeostasis < грец. homoios — однаковий, подібний + stasis — стан) — відносна динамічна сталість внутрішнього середовища та деяких фізіологічних функцій організму людини і тварин (кровообігу, обміну речовин, терморегуляції тощо). Г. забезпечується складною системою координованих адаптаційних механізмів, спрямованих на усунення чи обмеження дії на організм зовнішніх та внутрішніх чинників. Вони дозволяють організму зберігати сталість складу фізико-хімічних та біологічних властивостей внутрішнього середовища, незважаючи на зміни в зовнішньому світі та зрушення, що виникають у процесі життєдіяльності органів і тканин. У нормальному стані коливання фізіологічних та біохімічних констант відбуваються у вузьких гомеостатичних межах. Амплітуда цих коливань зумовлена деякими особливостями зовнішнього середовища (територіальними, кліматичними, атмосферними) і неоднакова у різних видів тварин та в окремих представників того ж виду. Термін «гомеостаз» запропонував у 1929 р. американський учений Р. Кенон, оформивши та систематизувавши уявлення, що фактично існували задовго до нього. Ще К. Бернар у 1878 р. писав, що «усі життєві процеси мають тільки одну мету: підтримання сталості умов життя в нашому внутрішньому середовищі — необхідний елемент вільного і незалежного життя». У працях німецького фізіолога Е. Пфлюгера та інших можна знайти інформацію про значення сталості внутрішнього середовища для збереження нормальної життєдіяльності організму. Появу гомеостатичних механізмів можна простежити на ранніх стадіях еволюції. У найпростіших, які контактують усією поверхнею із зовнішнім світом, тобто з оточуючим їх водним простором (морською водою), виявляють зародкові пристосувальні реакції, що дозволяють їм зберегти життя за певних коливань складу та властивостей зовнішнього середовища. В міру еволюціонування у тварин поступово виробляються складні багатоступеневі механізми, спрямовані на підтримання сталості їх внутрішнього середовища. Дуже примітивні на ранніх стадіях розвитку (амфібії, рептилії), вони стають більш складними у птахів і досягають високого ступеня досконалості у вищих тварин і людини. У процесі індивідуального розвитку організму гомеостатичні реакції також зазнають певних змін. Вони майже повністю відсутні в ембріональний період та поступово розвиваються в постнатальний. При старінні організму гомеостатичні реакції слабшають. Особливе значення для життєдіяльності організму має підтримання сталості складу крові, що є загальним внутрішнім середовищем організму. Найбільшою стійкістю відрізняються активна реакція та осмотичний тиск крові, зокрема співвідношення життєво необхідних електролітів (натрію, хлору, кальцію, калію, магнію фосфору). Г. не обмежується умовами норми; не менше значення має він при порушенні фізіологічних процесів в організмі. Найбільші труднощі в аналізі взаємозв’язку між клінічними проявами і супутніми нервовими і нервово-гуморальними змінами полягають у складності та суперечливості функціональної структури патологічного синдрому, що є комплексом проявів первинних патологічних процесів та явищ компенсації. Співвідношення цих двох факторів, у свою чергу, не залишається стабільним; при розвитку захворювання вони фазово змінюють один одного й тому потребують динамічного підходу до оцінки та розуміння змін, що відбуваються. На певній стадії розвитку захворювання організм успішно справляється з чинниками, що порушують Г. Лише поступово намічається звуження його меж та виявляється недостатність компенсаторних механізмів.
БМЭ. — М., 1958. — Т. 7; Здоровье матери и ребенка. Энциклопедия / Под ред. акад. Е.М. Лукьяновой. — К., 1993; Словарь физиологических терминов / Под ред. акад. О.Г. Газенко. — М., 1987.